Опубликовано Оставить комментарий

Безумие и … безумие, або як Рожева пантера замахнулась, промахнулась і #ніпадохла

Текст буде трішки довгим. “Ниасилил много букаф?” І не треба, значить не для тебе. Я розповідаю історію, а вони не бувають короткими. “Краткость – сестра таланта” підходить для мимолітних постів, а описати емоції, прожити їх знову потребує слів, які будуть чіпляти. Одночасно прості та зрозумілі, але передають стан.

Цього року вирішила спробувати трейли. А що? Гори люблю, повмирати під час змагань з думками “Що ж важко то так?” уже звичне явище. На Дземброні #ніпадохла і вклалась у поставлений для себе час. Хочу далі кудись. Вибір пав на 100 Букомиль на дистанцію “Довга Ворожеска”. Улюблений розмір в 40+км, набір висоти адекватний. Звичайно, фініш на Буковелі: дорого, богато. В стартовий пакет включена медалька і банош-паті. Треба реєструватись. Тим більше, що цього літа через робочі моменти не вдавалось повноцінно чухнути подалі від цивілізації.

Самі змагання мали бути епічними (на той момент ще не уявляла наскільки). Три дистанції: “Несамовитий Хом’як” ( і таки дійсно такий 180 км з нобором 10000 м за 48 годин, Карл! (кількістю нуликів не помилилась)), “Петрос-Квас” (або як окольними шляхами находити 80 км і 4000 м набрати висоти) і “Довга Ворожеска” (адекват в 46 км).

За три тижні до змагань дізнаюсь, що можна перереєструватись з однієї дистанції на іншу. Ну і моє “безумие и безумие” сказало “Нннада на всі гроші. Підняла ЛЖ, перереєструвалась на Петрос”. Тим більше не треба думати про житло, всеодно всю ніч десь шлятись по горах. “Экономия должна быть экономной!” Подумаєш, маршрут ходила в походах, кретинізм топографічний трішки підлікувала.  

Тиждень до виїзду скосила температура і важка форма зубного флюсу. Весь букет: оперативне втручання, антибіотики, жарознижуючі, хом’як на одну щоку і шию 80 левел, котлетний режим. Але ж треба через тиждень стартувати. Курс тІблеток та лікування поставили на ноги, але організм ще не очухався від антибіотиків.

От я уже не зовсім кислий огірок стою на вокзалі в обіймах, чекаю потяг. Спека німажліва, піт тонкою струйкою тече по спині, мармотовська улюблена футболка підступно прилипає. Від передчуття котлетного платцкарту з закритими вікнами хочеться пошвидше приїхати. Але пощастило: вікно було відкрите, в сусідів була лише сирокопчена ковбаса. Жити можна.

Старт моєї дистанції з с. Лозещина, потяг там не зупиняється. Найближча станція Ясиня (близько 7 км від місця старту). То це дрібниці. Потяг запізнився на 25 хв, прибув о 9:05, але часу вистачає. Старт заплановано о 12:00, щоб вловити самий цимес спеки.

Взяла місцеве таксО і за 50 грн моє тільце було доставлене майже на вокзал Лозещини зі словами: “Он генки 150-ть метрів і вокзаль, дитино”. Знав би водій, що я ще те “маля” з шилом.

 
До старту 2,5 години, місця посидіти, крім як на траві під деревами, не має. Чекаю одна, як билинка в полі. З Буковелю народ лише о 10-й ранку виїхав на місце старту дистанції, прибув о 10.30. Ну звичайно, перший візуальний контакт, німе оцінювання екіпірування, кросівок, гаджетів, годинників. Щоб не казали романтики, але по волі-неволі починаєш себе зрівнювати з іншими. І питання не в тому, що я краще/гірше підготовлена чи крутіші палиці, а просто цікаво спостерігати за людьми. Хто який шлях пройшов, щоб потрапити сюди. Скільки кілометрів відбігали ті кроси чи наскільки тейпи допомагають. Стандартні розмови, тестування додатку для сканування кодів, пошук з бубном інтернету (бо біля дерева не ловить). Учасники приїхали 2-ма заходами. Дівчат було 4: Я, Раміна, Марина, Оля.

Організатори надали палиці LEKI для тесту. Там цікава система кріплення для рук. З однієї сторони ергономічне, а з іншої – коли часто потрібно діставати телефон, легенду, карту чи їжу з бокового карману рюкзаку, то незручно. Мій китайстайл палиці із простими тімляками із стропи надають більше степенів свободи кисті.

Приїхав пан Олівсон дати старт. Такий собі невисокий, щупленький, веселий. Чомусь уявляла його високим лосем)).

12:00 Старт. Потрусили. Всі розуміють, що тут по 5:00 не побіжиш. За плечами рюкзак з їжею, водою, в руках палиці, штиль, +32. Біжимо троє дівчат поруч, потім Раміна залишається позаду, біжимо з Мариною. Потім потрохи випереджаю її, попереду біжать чоловіки.

Добігаю до першого КП Козьменщик 8,5 км. Легко заходить поки що, дихається носом, дорога практично рівна. Але розумію, що “недолго музыка играла” і попереду будуть підйоми. Відмітилась на КП, відсканувала код, далі потрусила. Забігла в ліс, добре, краса. Назустріч йдуть туристи, воду свою економлю, невідомо як далі буде з джерелами, тому клянчу воду в зустрічних. Кілька глотків, гоу далі. Біля джерела намочила баф і вмилась. Як добре то. В лісі затінок, але трохи душно. Наспівую в голові пісеньку “Я буду долго, долго…” Почались уже круті підйоми. Чоловіки час від часу мене обганяють. Ну і добре, не парюсь стосовно цього абсолютно. В підйоми всі йдуть, не біжать. Час від часу використовувала свій кодовий спосіб ходіння вверх. Ну от легше мені так!

Певний час йду/трусю сама, виходжу з лісу на полонину з чарівним виглядом на Петрос. Туди треба буде хер*чити. Поки що стійко і спокійно розумію “тщетность бытия”. Поруч 2 туристи, прошу сфотографувати, а то селфі уже не вставляють.

Помічаю позаду себе, що Марина доганяє. Почекала, певний час до КП трусили разом, час від часу розмовляли. Відсканувати код не вдалось, тому #selfie. Якраз підійшов ще один учасник. Знову поклянчили води в чоловіка на вантажному авто, який стояв біля вказівника. Пішли по стежці 500 м, як виявилось не туди. Повертаємось, зустріли ще 2 учасника. Пробігли знову до КП, повернули на правильну стежку. Тут почались “мученія і боль равлика-помиравлика”.

Мало того, що підйоми я не люблю (а хто любить?), так ще чи то спека, чи то мені чого було, але взагалі не могла повзти. Зроблю кілька кроків і сил не має, засинаю на ходу. В голові гуде, вуха закладає, в очах темніє. Старість чи не ти це бува? Не пам’ятаю, щоб мені так важко і погано було ні під час бігу, ні під час жорстких зимових походів. Сідаю. З’їдаю шоколадний батончик, все злиплось, п’ю енергетик, який тримала на ніч. Знову стартую, через кожні 20 кроків зупиняюсь. ноги уже включились, а голова спить. Та що за фігня? Вверх ще підніматись і підніматись, сил не має. От герой Сапіга обігнав, а він то майже добу уже бігає. Блін, як далі то повзти? Соберись, тряпка! Спека, штиль, теплі камінчики, на які так і хочеться сісти. Поруч піднімаються туристи, які так само відпочивають через кілька кроків. В зустрічних запитую чи ще далеко до вершини. хоча сама не раз піднімалась тут, але цифри вносять хоч якусь ясність. Тягну воду, намагаюсь проснутись хоч трішки. Крок, ще один, ще один.

В голові починають народжуватись думки, що якщо вдень так важко, то напевно вночі на Близниці взагалі небезпечно буде з такою головою і станом. Ідея – як черв’як точить, вносить смуту, виникають сумніви, що 80 км ще не моя дистанція. Варто було на 46 км бігти і не випендрюватись. Ще 5 хв і вершина. Злить цей підйом, якийсь стан примирення того, що в Квасах буде мій фініш. Прийняття свого вибору не насилувати організм далі не менш важливий як і вибір стартувати на довшу дистанцію.

Виповзаю на вершину. Нарешті, твою м… Ніякого задоволення та полегшення морального не відчуваю. Та і ніколи вершини не були ціллю по суті. Підйом – це свідоме навантаження, щоб потім на контрасті відчути полегшення. Поруч туристи запитують що за змагання, скільки йти, чи я сама. Дивуються звичайно, що така вся рожева яскрава, одна і десь по горах. Мені не вперше доводиться стикатись з такою реакцією.

 

Пожувала ізюм, випила трохи енергетику і пішла вниз. Закрались думки: можливо все ж піти далі Квасів. Але тут починаються проблеми з кросівками та пальцями. Від спеки і пиття, стопи набрякають, кросівки починають тиснути. Особливо відчутно це на пальцях, які при спускові впираються в носок. Починає боліти. Дуже. До Квасів орієнтовно 12 км переважно вниз і по горизонталі. Ноги уже трохи забиті, але швидкості не має, бо пальці болять. Думаю, що знову буде -два-три нігті. Знову…( Клянусь більше не одягати на забіги кросівки, які на 0,5 розміру більші. Потрібно мінімум на 1,5 розміру. Хочеться роззутись.

Продовжую спуск, залишилось близько 10 км. По часу прикидаю, що маю встигнути до контрольного часу на КП. Не знаю наскільки далеко чи близько інші, та не важливо. Дійшла до наступного КП: фото, трохи ізюму. Дивлюсь на трек, йду по стежці, проходжу 600-700 м, дивлюсь на трек, бачу, що відхилилась від маршруту. Повертаюсь по “прибору”. Знаходжу потрібну стежку вниз. Не хочу, пальці, серце поколює, починаються судороги в стопах від того, що зажимаються нервові закінчення. Це не різкі спазми, а тягучий постійний біль і викручування. Потрохи боком спускаюсь. Назустріч йдуть туристи, а мені їх шкода. В спеку з рюкзаками на підйом.

Доходжу до знаку “питна вода”, роззуваюсь. Дивлюсь на ноги, під одним нігтем зібрався гній. Болить дуже, коли притискаю, але треба це зробити, щоб хоч тимчасово стало трішки легше. Промиваю перекисом, ножиком (живе в рюкзаку) трішки піднімаю ніготь. Неприємно, але я ще не розповідала вам, коли взимку відморозила ніготь, під ним зібрався абсцес. Коли взимку йдеш, то до обіду просто не відчуваєш пальців, їм холодно, а на ніч п’єш таблетки, щоб знімати біль. Потім сама собі робила ампутацію нігтя ножицями і пилочкою для нігтів, бо посеред зими не могла уже взути взуття, лише “мильницю” від пластикових ботів. Довелось собі зняти 5 нігтів на ногах. Криваве і неприємне видовище, коли живе м’ясо промиваєш перекисом, все шипить по живому, неприємний запах. А що робити, якщо це вечір 6 січня в Ясинях, Святвечір. Розказала страшилок, повернусь до опусу.

Обійшлось поки що без ампутації, але кросівки не хотілось одягати. Треба. Одягла, пішла далі. Дійшла до струмку, дістаю регідрон і чашку. Роблю концентрований розчин (пакетик на 0,5 л води) і випиваю. Ніколи солона ропа не була такою смачною як тоді. Допиваю енергетик, їсти не хочеться, лише пити. Їм родзинки і сир. Пошкандибала далі. Орієнтовно до Квасів 6 км. Ніби небагато, але потрібно дійти. Обганяє ще один бігун на 180 км. Блін, такий худий і сухий, ноги-сірники.

Йду далі, назустріч жінка з дитиною напевно на полонину, запитую чи далеко до Квасів “Ой ще далеко”. Півтори години до виходу контрольного часу. Встигаю. Десь за 3 км до місця обганяє Оля з чоловіком та псом. Опа, а я то думала, що остання. Але далеко не відбігають, видно Олі також не легко. Вниз намагаюсь трохи трусити, так і майже разом прибігаю до завітного КП з їжею і наметами.

На годиннику 20:40. Встигла. Відмічаюсь. Зустрічають чулові волонтери: Наташа і Саша. Тут тобі борщ, часничок, маринований ОРІГОК, чай, печиво. Клас! Саша зробив мобільну кардіограму. Цікава штука, зараз тільки набирає обертів.

Для себе вирішила, що тут мій фініш, не ризикну на ніч знову підніматись, невідомо як втомлений організм взагалі буде орієнтуватись. Спускатись не можу у цьому взутті, а тепловий удар витягнув сили. 35 км є і вистачить. Такий мій вибір, про який ні разу не шкодую. Оля з чоловіком вирішують йти далі (хоча потім дізнаюсь, що також зійшли, так само як і Раміна, фінішує лише Марина).

Боса йду освіжитись в річці, благо що з собою є чистий баф і штормовка. Холодна вода дуже добре знімає біль та втому, приводить до життя. Вечеріє, розмовляю по телефону з близькими, вайбер і блага цивілізації у вигляді 3Ж.

Тут є намети і чергові спальники для тих, хто вирішить поспати. От і чудово, непотрібно їхати ввечері в Буковель. Переночую тут, а зранку з суддями поїду на фініш. Засинаю. О 00.40 ночі прибігає учасник, їсть, відмічається і вирішує також поспати аж 40 хв))) Навіть не чула коли він знову побіг. Просинаюсь о 2 ночі, зміна караулу, якраз прибігають ще 2 учасники, що 180 км йдуть. Втомлені, але не сплять, відпочили і далі. Дощик починається, прохолодно. Трохи поспала, але болить тіло, крепатура. Не вперше таке. До ранку більше ніхто не прибігав.

О 7 ранку прибігло 3 учасники, серед них і Дар’я: єдина жінка на 180 км.

Вони втомлені, задьоргані, змучені. Не хотіла б бути на їх місці, але у кожного свої цілі. Кількахвилинний сон і йдуть далі, а попереду ще 50 км… Мені уже простіше.

Збори, приїзд Олівсона, дорога в Буковель. Фініш і здавання результатів. Хвастатись особливо не має чим, але і не за вихвалянням я ходжу. медаль за участь, за безумство і безумство. Фото, радість та полегшення. А хтось ще на маршруті, хтось зійшов, травмувався чи виснажився.

Ви ніколи не знаєте на старті що буде в процесі, буде фініш чи сходження, будуть травми і синці чи будете цілими.

Далі дорога додому, випадкові приємні зустрічі, маршрутка-табуретка додому, пізній приїзд. Такі бажані зустрічі, обійми і поцілунки  на вокзалі. Їзда на мотоциклі нічним містом. Уже понеділок.

Гори не закінчуються, вони як старі друзі, з якими можеш не бачитись кілька місяців, але дуже чекаєш кожну зустріч. До зустрічі!

Я не претендую на звання “свіжевипічений експерт”.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

3 × три =